Історії

Ви можете поділитися своєю історією стомованого хворого, який шлях Вам довелось пройти і з якими труднощами зустрілись. Ваш досвід і практика допоможуть багатьом стомованим людям зрозуміти, що вони не залишені один на один зі своїми питаннями.

Історія Лесі Валяєвої, стомована з 2003 року.

Мене звати Леся Валяєва, я досить успішна і самореалізована жінка. Маю  родину і двоє дітей (сина 17 років і  доньку 1 рік 3 місяці), приймаю активну участь в політичному і громадському житті свого міста Черкаси. Займаюся  фітнесом і люблю плавати… Але не завжди все було так добре, так безхмарно.Згадую далекі свої шістнадцять років, коли все починалось… а починалось моє, на той час, рідкісне захворювання – хвороба Крона. Я рано народила сина, коли мені було лише 16 і в пологовому будинку почався рецидив Крона. Через місяць я потрапила до інфекційної лікарні де мене лікували від отруєння шляхом промивання кишківника проточною водою з крана. Через п’ять тижнів мене виписали виснажену з кровавими проносами і гострим болем в кишківнику додому. Рідні готувались до гіршого…  Але Господь дав мені сили боротися із невідомим мені ще «ворогом», ще довгих, майже п’ять років. А потім 16 квітня 2003 року операція,  видалення товстого кишківника з накладанням стоми і нарешті діагноз –хвороба Крона! Було складно, від мене відвернулись мої рідні, з першим чоловіком після операції розлучились, бо повернутись до нормальних стосунків нам так і не вдалося, чоловік мене гидував. І можна всього багато написати, як чужі люди два місяці мене ставили на ноги, годували, доглядали і таке інше, але що було – то все на краще.

Насправді, мені було дуже легко і радісно на душі, бо кожного дня для мене Господь робив чудо руками інших людей, надавав  можливості і добрих людей, тому я зрозуміла, що ця хвороба мені дана для того щоб допомогти іншим, слабкішим, одинокішим, безнадійнішим.
У 2012 році я одружилася з найдобрішим, найпрекраснішим чоловіком. Діма до цього не був одружений і хотів власних дітей, але ми почули невтішний діагноз – безпліддя, ЕКО малоефективне бо у мене все в спайках і дитинка не зможе розвиватись в утробі. Ми не дуже розчарувались, вирішили молитись, робити все, що від  нас залежить, а на крайній випадок можна було б усиновити дитинку.

І 11.01.2014 року трапилось одне з найбільших чудо, ми дізнались, що я вагітна!Не дивлячись на відмовляння лікарів ми вірили, що все буде добре і чекали на народження нашої донечки. І тут Господь нас не залишив і послав Ангела в подобі лікаря – Зарубіної Ірини Вікторівни, яка всі дев’ять місяців вагітності, можна сказати і вдень і вночі спостерігала і піклувалась за нас, а головне вірила, що все буде добре. Результат наших трудів зараз бігає поруч, заважає писати і гукає маму. Донечку назвали Марія, на честь Пресвятої Богородиці.

За кілька місяців до вагітності я почала оформлювати документи для реєстрації громадської організації, яка буде представляти інтереси стомованих хворих,  сьогодні це Черкаська обласна організація стомованих хворих «Життя без бар’єрів».  Моя мета – це не жити за рахунок благодійності, а досягти, щоб відбувалось безкоштовне забезпечення стомованих кало та сечоприймачами. Це дуже відповідально  – представляти інтереси багатьох людей, а ще важче здолати систему в якій  де-юре є багато чудових законів, а які  де-факто не працюють. Але «камінь воду точить» і ми разом захистимо свої права і змусимо систему працювати!